Реєстрація    Увійти
Авторизація

Письменниця Євгенія Сенік: «А хто сказав, що буде легко?» (інтерв'ю)

Письменниця Євгенія Сенік народилася у місті Лутугине Луганської області. Любить мандрувати Україною та світом. Багато часу працювала в Німеччині нянею і, незважаючи на всі труднощі, встигла полюбити цю країну. Знаючи багато мов, вона воліє спілкуватися та писати тією, якою молиться – рідною українською. За цей час Євгенія видала такі твори, як «Przepraszam, навчи мене мовчати» («Крок», 2007), а також збірник оповідань «Письмовий стіл» («Крок», 2015). Саме життя закордоном Євгенія описала в романі «країна У», який ще чекає на свого видавця.




- Отже, Євгеніє, чому ваш роман має таку назву?


Думаю, що ця назва мені неодмінно спала на думку. Коли спитати, то напевно кожен задумувався над грою слів «Україна» - «країна У». Я не хочу брати на себе роль винахідника. Я насправді десь це чула і скоріш за все - у своєму місті Луганську. Коли створювалися перші луганські музичні колективи, там був один україномовний гурт, який так і називався – «країна У». У них навіть на гітарі був знак, що зображав учнів, котрі вчаться водити машини. Таким чином, цей дорожній знак став емблемою гурту. А мені, власне, дуже сподобалася назва «країна У або казки чужим дітям».

Про що розповідається в творі?


На початку роману стоїть посвята: «Присвячується дітям, яким ніхто не писав казок». Головна героїня - Марія - українка, мати-одиначка, мусить їхати закордон, щоб читати казки іншій дитині, коли в той же ж час її власній дитині казок ніхто не читає. І ось, одного разу вона їде працювати в Німеччину і розповідає, що привезла казку про чарівну країну «У». Разом з тим, це щось більше, ніж просто казка, бо Марія переживає дуже велику тугу за Україною, в яку немов сама відлітає зі спогадами.
Тут є і певний виховний момент. Коли Марія з дитиною починає сваритись, то щоб не було сварки, хтось перший з них мусить сказати: країна «У». Лише тоді герої заплющуюють очі та відлітають туди, де країна їх зцілює.

Як виникла ідея казкової країни «У»?

Мені здається, в багатьох українців є ідеалістичний образ України, якого насправді не існує і якого ми дуже любимо. Цей образ у наших мріях і це образ такої країни, де всі люди добрі і кожен допомагає один одному. А людина, яка перебуває за кордоном - ще більше любить свою країну, тому що вона її насправді ідеалізує. Якщо виникають певні проблеми, ця людина собі вигадує, ніби десь там моя Україна і в ній все добре - вода життєдайна, цілюща, а від уявних доторків до землі одразу легшає. Відчуваючи таку тугу людина сама наближається до тієї казки. Лише два розділи моєї книжки написані про «країну У» і це казка, розміщена всередині роману, яку Марія розказує дитині. Щоб написати ті короткі два розділи, я прочитала дуже багато книжок про утопії. Це були книги Томазо Кампанелло «Місто сонця», Томас Морр «Утопія», Платон «Держава». Мій роман взагалі написаний на основі мого досвіду з життя, проведеного за кордоном. І хоча робота там була фізично важкою, я все ж мала змогу слухати, наприклад, аудіокниги.

Ваш роман доволі актуальний,зважаючи на те, скільки укаїнців сьогодні емігрують за кордон. Ви писали його, виходячи з власного досвіду?

Я побачила велику хвилю еміграції за кордон. Дуже багато людей виїжджає і чимало з них до Німеччини. Насправді, люди не знають, що їх там чекає. Я не хочу стверджувати, що у всіх буде негативний досвід і дай Боже, щоб вони знайшли хорошу роботу, де їх цінуватимуть, хоча попри все, небезпека існує. Хочу сказати, що я їхала для того, аби пережити певний досвід і описати його для інших. Це було моє бажання підстелити солому тим, хто збирається емігрувати. Я б хотіла, щоб вони прочитали мій роман ще до виїзду з України і вже напевно б змінили свою думку. Окрім того, ця книжка є надзвичайно важливою для Німеччини. Тому ми перекладаємо уривки німецькою, щоб відправляти німецьким видавництвам. Там існує величезна проблема мігрантів та переселенців і вона піднімає хвилю проти іноземців. Мій роман показує внутрішнє життя заробітчан - людина може приїхати і не завжди знати мову, а німці тільки й бачать нахабних емігрантів, які просто хочуть забрати у них робочі місця. Як вони знають, що думають та відчувають ці заробітчани?

Якою постає Україна у вашому романі?

Вона постає, в позитивному сенсі, дуже ідеалістичною тому, що це омріяна країна, яка з одного боку відображається в образі матері, образі жінки-страдниці, і Марія біжить до неї зі своїми болями. Разом з тим наша героїня - дуже мужня жінка, яка пробачає своїм дітям, хоч вони часто її соромлять, а також пробачає тих гнобителів, які хочуть її поневолити позбавляючи тілесної краси. Споглядаючи образ цієї надзвичайної жінки, Марія тягнеться до неї і водночас намагається зробити все, щоб за свою «країну У» соромно не було.

Як ви думаєте, чи може бути причиною того, що ми не можемо збудувати процвітаючу країну, проблема українців, що ми просто не любимо один одного?

Мені здається потрібно все. Я думаю, що багато тих людей, які їдуть закордон, роблять дуже багато для України вже на відстані. Тобто, я не можу сказати, що ті люди, які залишаються вдома - молодці, а ті, хто виїхали, зрадили свою країну. Насправді, є багато людей, які прославляють нашу країну за кордоном і є багато людей, які залишилися тут і її соромлять. Ніколи не треба забувати звідки ти є. Чи ти тут, чи ти за кордоном - ти завжди мусиш пам’ятати, хто тебе народив і кому ти вдячний за своє життя. Головна героїня «країни У» - Марія - попри всі випробування, які випали на її долю, все ж намагається полюбити Німеччину.

Чи лягло щось з вашого роману в основу образу Марії?

Власне, якщо брати історію її життя, то це не є я. Тому що вона сирота, виросла в дитячому будинку, і має дитину. Життєва історія Марії є вигадана або зібрана з тих, які траплялося мені чути чи зустрічати в своєму житті. Всі емоції, переживання, а також той досвід з дитиною - є повністю моїм життєвим досвідом.

Щоб ви хотіли побажати своїм читачам, а також емігрантам, які були зображені у вашому романі? І чи хотіли б ви якось допомогти тим, хто працює за межами України?

По-перше, я б хотіла, щоб люди, які їдуть закордон позбавлялись ілюзій, ніби там життя легше. Тут доречними будуть слова Вакарчука: “Хіба хтось сказав тобі, що буде легко?” А взагалі, хто сказав, що в Україні має бути легше? Ми повинні знати, що перед нами шлях воїнів і можливо не всі можуть йти цим шляхом. Це є особистий вибір кожного. Якщо людина обирає одну країну, то її треба любити. А коли вона виїжджає закордон та хоче скористатися лише економічним розвитком тієї чи іншої країни - то це дуже хибна думка. Тому навіть коли змушені виїжджати українці, бо життя в державі складне та нестерпне, я думаю, їм варто ту країну полюбити. Було б добре завжди ставити собі таке питання: «Я їду, щоб (наприклад) заробити собі на життя, але що я можу дати тій країні, яка мене прихистила в даний момент?» І якщо ти їдеш брати, то у якийсь момент маєш поставити собі наступне питання: «А що я можу дати? ». Саме тоді відповіддю може стати любов, як у випадку Марії, яка працювала з дитиною і якій попри важке життя, завжди думалось про любов до дитини. Так, я думаю, кожен, хто покидає власну домівку може виразити вдячність тій країні, яка його прихистила.


Розмовляв Дмитро Тирусь

Фото: "СТИК"

Оцініть статтю: 
0
Знайшли друкарську помилку в тексті? Виділіть текст і натисніть Ctrl+Enter




НОВИНИ УКРАЇНИ


ЧОЛОВІЧИЙ ЖУРНАЛ "WINNER"


ЖІНОЧИЙ ЖУРНАЛ "BEAUTY"


НОВИНИ ВІД ПОРТАЛУ ГОНЕВА.НЕТ


НОВИНИ СВІТУ КІНО
 
[